Уявіть, що ви приїжджаєте до країни, де давно хотіли побувати. Можливо, ви переглянули масу фільмів або прочитали не меншу кількість книг про цю країну і представляли її певним чином. Мозок асоціює її з конкретними пам’ятками, стравами, образами, атмосферою.
І ось нарешті настав день Х. Після прибуття ви гуляєте містом, вивчаєте добре відомі вам локації, музеї та кафе. Однак ефекту “вау” не трапляється: насправді все виглядає не так вже й чарівно. Начебто нічого страшного не сталося, але все ж таки ви відчуваєте розчарування, вам сумно і сумно. Хіба не прикро так розчаруватися в чомусь?
Виявляється, для опису такого стану у психіатрії є спеціальний термін – паризький синдром.
Історія
У 1980-ті роки японці стали частіше за звичайне звертатися до лікарів за допомогою. Вони скаржилися на головний біль, тривогу, легкі галюцинації та прискорене серцебиття. Видимих підстав на те, на перший погляд, не було, але невдовзі фахівці виявили фактор, який поєднував таких пацієнтів: усі вони нещодавно повернулися із Франції.
В результаті психіатри ввели новий термін “паризький синдром”, під яким мав на увазі психічний розлад з переліченими вище ознаками. При цьому японські лікарі звернули увагу, що в зоні ризику перебувають молоді дівчата віком 25-30 років, які переїжджали до столиці Франції та проживали тут від кількох місяців до кількох років.
Причини
Подібне самопочуття викликали непривітну поведінку місцевих жителів, мовний бар’єр, відмінності в менталітеті та звичну для мандрівників перевтому. Крім того, японські фахівці не могли не відзначити культурну романтизацію образу Парижа, який прийнято вважати містом кохання.
“Як виявилося, психіка мандрівників з Японії не готова до відвідування таких міст, як Париж. Вони їдуть, сподіваючись на гостинність, а зустрічають повну протилежність. Їхні нерви не витримують такого навантаження”, – пояснював один із психологів.