Стамбул — місто зустрічей і контрастів. Тут Азія торкається Європи, над вузькими провулками здіймаються мінарети, а поміж історичних кварталів спокійно ходять близько 250 тисяч котів. Вони не бездомні й не хатні — вони стамбульські. Частина самої міської душі.
«Стамбульські коти не належать комусь одному, вони належать місту», — розповідає фотограф Марсел Хейнен в інтерв’ю BBC. І справді: містяни щодня приносять їм їжу, лишають воду в мисках біля крамниць, а коти у відповідь дарують присутність і спокій.
Історія цього співіснування — давня. В османські часи існувала професія mancacı — людини, що доглядала котів і стежила за їхньою безпекою. Фінікійські моряки брали котів у плавання, а торговці, що прибували з прянощами та шовком, привозили в місто нових. Так вони й стали природною частиною ритму Стамбула.
Коти повсюди: на лавках біля мечетей, між рядами з рибою на ринках, у кав’ярнях Галати, де для них завжди знайдеться місце. Вони вмощуються на колінах туристів біля Босфору, дрімають у старих двориках Фатіха, прогулюються біля «Софії» чи Синьої мечеті.
Їх обожнюють фотографувати — особливо таких «зірок», як Суло, пухкого сірого кота, який став місцевою знаменитістю. Місто створює для котів маленькі будиночки, а мешканці пригощають їх з рук.
Коти Стамбула — неофіційні амбасадори міста. Вони надають людяності цьому величезному мегаполісу й лишаються з туристами в пам’яті довше, ніж будь-який сувенір. Їхня присутність — мов тихе нагадування: місто може бути добрим, якщо його мешканці діляться теплом.